Смертоносна інформація (Сочинения на Украинском языке)

Телебачення зі швидкістю світла увірвалося в наше життя й посіло в ньому значуще місце. Це постійне джерело розваги й інформації, вікно, яке відкрите двадцять чотири години на добу. Воно дає змогу споглядати весь світ, кожен його куточок. Сучасне телебачення пропонує нам безліч телепрограм, передач, всіляких фільмів та серіалів. Кожен, навіть найвибагливіший глядач зможе знайти щось відповідне своїм інтересам. Але в цьому й полягає головна проблема.

Телебачення буквально приковує нас до телеекранів. Воно вкрадає наш час та наше життя. Ми не можемо відкласти перегляд передачі або фільму, бо йде воно в певний час, без можливості подивитися його раніше, чи пізніше. Ми підлаштовуємось під телебачення, а не воно під нас.

Достовірною, навіть, є думка, що сучасна людина не мислить уже свого існування без телебачення. Дані соціальних опитувань говорять, що середній українець дивиться телевізор три з половиною години щодня, у той час як читає газети, слухає радіо, ходить у кіно або театр значно рідше й менше.

Ще немалим мінусом є стагнація сучасного телебачення. Типовий канал зовсім не веде просвітницьку діяльність. На «медійному фронті» дійсно йде велика, кровопролитна війна за кількість телеглядачів. Вони націлені на утриманні якомога ширшої аудиторії. А вона, на жаль, вимагає «хліба і видовищ». А це можуть надати дурні ситкоми й шоу, марні дебати, новини, які фабрикують, змінюють, а іноді й зовсім вигадують інформацію, аби тільки-но цифри переглядів трохи підвищились. А як відомо, саме&讹 середовище, у якому живе людина, і формує його як особистість, а ми вже зрозуміли, що осередок життя більшості — це телебачення. Звідси й такий низький середній рівень культури й моральної зрілості в населення.

Непоганою альтернативою «зловісному» ТВ є інтернет. Хоч і зародився він не так давно, але сама його структура та те, як із ним взаємодіють, допомагають йому перевести на свій бік більше й більше «жертв» телебачення. По-перше, він є не тільки мультимедійним програвачем, а і книжкою, і газетою, і радіо. По-друге, людина не обмежена у виборі. Величезне скупчення інформації дає набагато більший і ширший вибір потрібного контенту споживачу, ніж його аналог. Не можна сказати, що непотрібного, безглуздого матеріалу там зовсім нема, але ми все ж таки маємо набагато більший вибір. І найголовнішим плюсом є можливість самому, без величезної знімальної групи стати вісником інформації, транслювати свою правду людям.

Добре згадати і про маніпулювання чужою думкою. Це характерно для будь-якого вісника інформації (не тільки цифрового). Нав’язування загальноприйнятих, зручних для влади, або інших людей, ідей чи понять із допомогою ЗМІ — це давня, перевірена часом технологія. Цей процес та його наслідки добре описані в романі «1984». Мультимедійні прилади там використовувалися тільки для пропаганди та отупління населення. Ефективність такого напряму можна легко зрозуміти: «На екрані, як і завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, головного Ворога Народу. Хтось у залі зашикав. Маленька рудувата жінка скрикнула з жахом і відразою. Гольдштейн, ренегат і відступник, його засудили до смерті… Не минуло і тридцяти секунд із початку Двохвилинки Ненависті, а половина з тих, хто сидить у холі, була вже не в силах стримувати себе. Почулися скажені вигуки. На самовдоволене овече лице на екрані й лякаючу силу євразійської армії не можна було дивитися спокійно. Сама думка про Гольдштейна змушувала відчувати мимовільний страх і гнів.»

В іншому же романі — «451 градус за Фаренгейтом» — телевізори та інші прилади викликали почуття спокою, атмосферу домашнього затишку, почуття, що ти не самотній, що навколо тебе твої друзі.У людей віднімали потребу виходити з дому. Навіщо це? Навіщо налагоджувати якісь соціальні зв’язки, читати щось для обміну інформацією, якщо вдома в тебе вже це все є, усе вже зробили за тебе?

Це — страшне майбутнє, яке література дає нам змогу уявити. Ми маємо замислитися та усвідомити, що такі події, дійсно, можуть стати дійсністю. Головне — це не потонути в масиві інформації, а перевіряти її та критично ставитися до всієї всього, що нам дається.

А ось, дійсно, велика, глобальна проблема всього цифрового середовища — це, так зване, цифрове слабоумство, або функціональна безграмотність, або кліпове мислення. Маленька справка: це — специфічний стан мозку, який розвивається в людей, які постійно перебувають у цьому величезному потоці інформації. Вони майже двадцять чотири години на добу користуються сучасними приладами: телевізорами, смартфонами, комп’ютерами, через що їх мозок пристосовується до такого сприйняття інформації. Вони звикли споживати її в невигадливих відео, без особливо сенсу і спрямування, у дебатах та шоу, які вже згадувалися. Людина перестає сприймати аудіоформат інформації, мозок просто не засвоює такий тип її подавання. Тексти взагалі перестають розумітися, забуваються та відкладаються на полицю історії, як її рудимент.

Похідним від цифрового слабоумства є СДУГ, або синдром дефіциту уваги й гіперактивності, який нещодавно «атакував» тільки дітей та підлітків, але вже поширюється й серед дорослих осіб. Супроводжується погіршенням пам’яті, гіперактивності, невмінню буквально думати та концентруватися на справі. Мозок просто пристосовується до нового інформаційного поля і згодом деградує.

Ці слова — це не пустий звук, взятий нізвідки й перебільшений до невпізнання. Вони підкріпляються багатьма статистичними даними та експериментами. Так, наприклад, у Канаді серед осіб у віці вісімнадцяти років і старше двадцять чотири відсотки функціонально безграмотних. Серед функціонально безграмотних п’ятдесят відсотків дев’ять років навчалися в школі, вісім відсотків мали університетський диплом. Результати анкетування в тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмому році, у Франції, свідчать про те, що двадцять п’ять відсотків французів зовсім не читали книг протягом року, а кількість функціонально безграмотних становить близько десяти відкотків дорослого населення.

Головною причиною такої поведінки мозку є саме доступність інформації, як би дивно це не звучало. Її перестали цінувати, нею буквально розкидуються. Люди постійно споживають її, дивляться відео за відео, програма за програмою, ніяк не обмірковуючи отриману інформацію, а мозку потрібен час, щоби сконцентруватися та обдумати все, що він отримав.

Ось так головне досягнення двадцять першого століття — легкодоступна інформація — може стати головною причиною занепаду та деградації всієї цивілізації. Але зупинити це можливо: достатньо всього-навсього почати мислити та обмірковувати.